«Ядерне лихо на довічне утримання». Частина третя і остання (відео)

11:55, 28 апреля 2016

Город.Сн
Аварія на Чорнобильській АЕС стала трагедією для всього людства, а 26 квітня закарбувалося у пам’яті мільйонів як день скорботи за всіма, хто став жертвою атомної стихії. Та насправді того квітневого дня реальні масштаби катастрофи до кінця розуміли лише атомники. Для решти, в тому числі і тодішніх жителів теперішньої зони відчуження, все стало більш-менш зрозумілим лише наступного дня, коли почалась евакуація міста-мрії — Прип’яті. За 30 років свого «нежиття» воно стало німим нагадуванням про вартість людських помилок. А тому воно, «Місто без паспорта», знає, чому Чорнобиль — це «Ядерне лихо на довічне утримання».



Місто-супутник Чорнобильської АЕС Прип’ять народилося як мрія. Бо ж енергетикам, які мали забезпечувати роботу південного енергетичного вузла Радянського Союзу (а саме ним мала стати зі своїми 12-ма блоками-мільйонниками ЧАЕС), треба було забезпечити комфортне життя. Чого тут лише не було. Навіть світломузичні фонтани, які й сьогодні для деяких міст України диво-дивне, і басейн, яким сьогодні може похвалитися не кожен обласний центр. Все це почало вмирати 27-го квітня 1986 року, коли в Прип’яті було оголошено про тимчасову евакуацію.

Дивіться також: «Ядерне лихо на довічне утримання». Частина перша (відео)

47 тисяч городян з документами і речами з розрахунку на три дні виїжджали, немов на пікнік. За три години місто спорожніло. Вісімнадцятикілометрова колона автобусів вивозила людей подалі від вже не мирного атома. Евакуйовані жителі Прип’яті не знали, що додому вони більше не повернуться. Майя Руденко, керівник групи зв’язків з громадськістю та пресою ДСП ЧАЕС: «Прип’яті було 15, майже 16 років. На День міста, на початку літа, тут збиралися зробити гучне свято і вручити місту Прип’яті паспорт. Прип’ять так і залишилася містом без паспорта. Перші діти, які народилися у Прип’яті, отримували паспорти вже в інших містах, бо житла в них тут вже не було».

Вже другого травня почалася евакуація населення з тридцятикілометрової зони навколо ЧАЕС. А в серпні 86-го було ухвалено рішення, що в Прип’ять люди не повернуться ніколи. Сьогодні на ЧАЕС вже є більш-менш чіткий план зняття з експлуатації і перетворення проммайданчика на екологічно безпечну (не плутати з чистою) систему. А ще (за тридцять років після катастрофи) є розуміння того, що Україна отримала на довічне утримання ядерно небезпечний об’єкт. Чому на довічне? Тому що період напіврозпаду плутонія 239, який і відіграє головну роль у виробництві атомної енергії, — 24 тисячі років. Для нас сьогоднішніх це назавжди.

Дивіться також: «Ядерне лихо на довічне утримання». Частина друга (відео)

Саме тому останніми роками все частіше ведуться перемовини про майбутнє ЧАЕС. Фахівці кажуть, що вона може стати промислово розвиненим майданчиком, де будуть сконцентровані виробництва так званого «хвоста ядерного циклу».

А поряд з усім цим, всього в кількох кілометрах від АЕС, житиме своїм мертвим життям Прип’ять. Де природа поступово, клаптик за клаптиком, відвойовує простір, забраний у неї людиною. Забраний і майже безповоротно спаплюжений. Але природа й тут намагається вилікувати те, що зробила людина.

Можливо ще 10, а може й більше, років стоятиме Прип’ять, мовчки нагадуючи про ціну легковажності при поводженні зі складними і надзвичайно небезпечними технологіями. Ціну, яка через тридцять років після аварії обраховується сотнями тисяч понівечених людських життів.

«Сівер-центр»

UserCommentAvatar

Авторизируйтесь или войдите через Image или Image

Image
Image
Image

Войти используя социальные сети

Войти используя социальные сети

Войти в аккаунт

Нужна помощь?

Создать новую учетную запись

Измениить свои данные вы сможете в личном кабинете после окончания регистрации