Міліціанти з Чернігова в боях за Дебальцівський плацдарм

16:13, 17 февраля 2017

 В Чернигове Армия
правоохоронці в боях

Було дуже холодно, але на це не звертали уваги. Катастрофічно не вистачало лише води. Їздили до штабу та набирали. Щоразу різними дорогами, своєчасно оговорюючи умовні знаки. А вмивалися розтопленим снігом.

На середину лютого припадає друга річниця однієї з найзапекліших баталій війни на Донбасі – боїв за Дебальцевський плацдарм.


Олександр Семенов (крайній зліва у нижньому ряду)  разом із побратимами

Мирному населенню пощастило знати про війну далеко не все. До того ж трансльована дипломатична репрезентація подій суттєво може відрізнятися від того, що було насправді. Єдиний шанс подивитися правді в обличчя — очима очевидця та безпосереднього учасника того, що відбувалося. «Відомості» дивилися на події лютого 2015 очима Олександра Семенова, бійця спеціального підрозділу судової міліції МВС України«Грифон».

13 днів до виходу

Підрозділ, у якому служив Олександр, базувався не в самому Дебальцевому, а в селищі поруч, Чорнухиному. Там правоохоронцям з Чернігівщини пощастило знайти вдалу позицію, по якій пристрілятися було важко. Це поселення біля колонії суворого режиму, там і жили.

Обстрілювали постійно. Страшно було лише перші два-три дні, потім випрацьовується звичка.
Підтримували одне одного всім, чим могли. Кожен знав, на що йшов. Майже у всіх ця ротація була не перша. Іноді перекидалися жартами, хоча на це особливо не було часу. Відстояв на блок-посту — пішов відсипатися. Олександр згадав свого побратима, який у розпал відстрілу пішов помішувати борщ. Адже війна війною, а їсти треба завжди.

Було дуже холодно, але на це не звертали уваги. Катастрофічно не вистачало лише води. Їздили до штабу та набирали. Щоразу різними дорогами, своєчасно оговорюючи умовні знаки. А вмивалися розтопленим снігом.

Вільна тюрма

У Чорнухиному базується виправна колонія № 23. В’язні — чи не єдині «мирні», хто лишився. Узагалі цивільних можна було порахувати на пальцях однієї руки, і то їх бачили, лише коли вони приходили просити води.

Із засуджених двоє точно (скільки загалом — невідомо) перейшли на бік ворога. Решта продовжувала сидіти. Не маючи обмежень (адміністрація покинула заклад після перших обстрілів), вони все одно лишилися в’язнями. Самовільний вихід за межі зони на мирній території України лише додав би строку. А багатьом лишалося відсидіти рік-два.
Тюрма збудована за радянських часів, тож якість будівлі хороша. Є приміщення, де можна надійно сховатися від обстрілів. Були деякі запаси провізії. Воду та борошно просили у військових. Так і жили.

Багато засуджених загинуло. Їхні тіла ніхто не ховав, лише відтягували від дороги й лишали. Завдяки низькій температурі вони не розкладалися. Такий собі природний морг.
Зв’язок зі світом

Дуже допомагали волонтери. Вони діставали все, про що просили. Гуму на техніку, маскувальні халати, їжу та цигарки. Усе це перевозили зі штабу, на територію Чорнухиного ніхто з волонтерів потрапити не міг.

Рідним телефонували на декілька секунд. На зв’язок виходили по черзі, щоб не зафіксували дислокацію мобільних. Намагалися говорити тоді, коли не лунали обстріли. Олександр своїх рідних заспокоював тим, що «то хлопці дрова рубають».

Вихід

Наказ про відступ надійшов за годину. Рації, мобільні — усе прослуховувалось, тому команди знищити рештки боєприпасів, документацію та відходити, віддали в останню мить. Що доведеться відступати — ніхто не думав.

Виходили групами, пересувалися полем. Дорога була втрачена, а отже, втрачена і вся територія. Прикривали хлопці на блок-посту «Балу». Вони тримали позицію до останнього, останніми й відступали. Завдяки їм усі змогли вийти. Найкритичніша ситуація була приблизно опівночі, коли чекали дозволу вийти на ростовську трасу, і якраз почався артилерійський обстріл.

Рухалися в темряві. У кожній машині сидів боєць і відсвічував ліхтариком, схованим у рукав, аби було ледь помітно, що попереду транспорт. Будь-яка зупинка означала смерть. Коли машина глохла — одразу вистрибували і штовхали. Коли остаточно стало зрозуміло, що авто не поїде, пощастило, бо колона зачекала одну хвилину: надійшла інформація про ворога попереду, і розвідники пішли вперед оцінювати ситуацію.

Ранок після виходу

Видихнули з полегшенням на підконтрольній Україні території. Виходили з машин чорні, втомлені, але щасливі бачити своїх і перебувати у відносній безпеці. Одразу кинулися дзвонити іншим групам, дізнаватися, хто де. Найкращою була мить, коли дізналися, що всі благополучно відступили. Тоді ще ніхто не знав, що в цій ротації буде 200-й.

Сержант міліції, помічник чергового Корюківського райвідділу УМВС Олег Науменко був поранений за декілька днів до відступу. Бійця направили до Дебальцевого в лікарню і вже звідти мали вивозити разом з усіма пораненими…

«Якщо зараз зупинитись, ця війна може дуже швидко перекинутись сюди. А тут рідні, близькі… Я не хочу, щоб тут було те, що сталося там».

Операція «Війна» та гонка без озброєнь

Ворог мав висококласну техніку. А налагоджені гуманітарні конвої дозволяли постійно поповнювати боєкомплект та відновлювати вогонь. Після кожного отримання «гуманітарної допомоги» противник вдавався до обстрілів зі ще більшим завзяттям.

Українська армія наставляла муляжі. Було дві БМП. Одна стріляла, але не їздила. Інша їздила, але не стріляла. Одну з них виставляли «для залякування».

Із ротації в ротацію разом із військовими їздив захоплений хлопцями із попередніх ротацій «Урал»російського виробництва. Там знайшли й протитанкову рушницю 43 року випуску. Завдяки їй вдалося підбити дві ворожі БМП.

Користувалися і звичайними машинами, які лишалися в поселеннях. Спитати дозволу було ні в кого. Зате вони стали в нагоді при відступі.

Втрачена часом територія

На думку Олександра, шанс відстояти Дебальцеве був. Просто його не використали вчасно, а потім було запізно. Якби до перших Мінських угод керівництво держави вдалося до рішучих дій, то разом із загонами добровольців ворога б відтіснили. До того ж тоді «гуманітарні конвої» ще не надходили, і противник міг лишитися з обмеженими ресурсами боєприпасів. Щоправда, такий шлях міг призвести до багатьох жертв.

Наразі судити, що могло б бути, марно.

Діна Вонг, "Чернігівські Відомості" №7 (1352) від 15 лютого 2017



UserCommentAvatar

Авторизируйтесь или войдите через Image или Image

Image
Image
Image


Loading...


Войти используя социальные сети

Войти используя социальные сети

Войти в аккаунт

Нужна помощь?

Создать новую учетную запись

Измениить свои данные вы сможете в личном кабинете после окончания регистрации